У кримінальному процесі формуються нові тренди. Підозрюваний, обвинувачений, прокурор, потерпілий шукають способу закінчити кримінальне провадження з мінімальними втратами й укласти угоду про визнання винуватості або примиритися.

кримінальний процес

У кожного своя мета

Згідно з інформацією Державної судової адміністрації, за І півріччя 2017 року суди ухвалили 40000 вироків, із них 8700 — на підставі угод. Водночас відмовили в затвердженні 2500 угод (20% від їх загальної кількості).

Чому угода стає популярною? Кожен має свій інтерес. Підозрюваний/обвинувачений намагається отримати умовний строк, повернути заставу, уникнути багаторічної судової тяганини. Прокурор — унеможливити ризик виправдувального вироку, швидко завершити складну справу. Потерпілий — отримати компенсацію, яку навряд чи матиме за підсумками судового розгляду.

Уявімо, що під час судового провадження щодо особливо тяжкого злочину, скоєного організованою групою, обвинувачений С. вирішив укласти угоду про визнання винуватості. Він упевнений у своїй невинуватості, але суд триває роками. С. повністю визнає свою вину, свідчить проти решти учасників організованої групи та дістає умовний строк. Та щось пішло не так, і суд відмовляє в затвердженні угоди.

Чому суд відмовив? Тому що зміст угоди суперечив вимогам ч.7 ст.474 Кримінального процесуального кодексу.

Тяжкість має значення

Отже, варто проаналізувати підстави, які дають суду право відмовити в затвердженні угоди. Відповідно до згаданих положень суд це робить, якщо її умови суперечать вимогам кодексу та/або закону, зокрема якщо допущена неправильна кваліфікація злочину, що є більш тяжким, ніж такий, щодо якого передбачена можливість укладення угоди.

Не в усіх кримінальних провадженнях дозволяється укласти угоду (див. чч.3, 4 ст.469 КПК). Якщо через тяжкість злочину це неможливо, сторони намагаються змінити кваліфікацію на менш тяжку.

Наприклад, в угоді щодо С. сказано, що він обвинувачується в заволодінні чужим майном шляхом зловживання службовим становищем групою осіб в особливо великих розмірах (ч.5 ст.191 КК). Це — особливо тяжкий злочин. А прокурор кваліфікує його дії за ч.2 ст.191 КК і переводить у злочин середньої тяжкості, виключаючи таку ознаку, як особливо великі розміри.

Також суд відмовить у затвердженні угоди, якщо встановить будь-які порушення вимог КПК, КК, інших законів. Таке абстрактне формулювання вимагає уважно аналізувати її зміст. Тож, перш ніж підписати угоду, переконайтесь у відповідності її умов вимогам закону.

Суспільний інтерес

Також суд відмовить, якщо умови угоди не відповідають інтересам суспільства. КПК не містить визначення, що таке інтереси суспільства, але в п.4 ч.1 ст.470 є підказка: наявність суспільного інтересу полягає в запобіганні, виявленні чи припиненні більшої кількості кримінальних правопорушень або інших більш тяжких кримінальних правопорушень.

Наприклад, рейдер — громадянин М. — підозрюється в протидії законній господарській діяльності, вчиненій організованою групою (ч.3 ст.206 КК). Слідство не може встановити осіб спільників. Підозрюваний пропонує розкрити їхні персональні дані, свідчити проти них в обмін на умовне засудження. Суспільний інтерес тут полягає в притягненні до кримінальної відповідальності спільників громадянина М., які скоїли тяжкий злочин. У такому випадку умови угоди відповідають інтересам суспільства.

Тепер приклад із судової практики. Підозрюваний у фіктивному підприємництві, підробці документів та їх використанні (ч.1 ст.205, ч.1 ст.358, ч.4 ст.358 КК) уклав із прокурором угоду про визнання винуватості на умовах подальшого умовного засудження. Проте положення угоди не переконали суддю в їх відповідності інтересам суспільства (ухвала від 27.06.2017 у справі №761/12271/17). Зазначено, що в угоді відсутнє обґрунтування наявності суспільного інтересу, відсутня інформація про сприяння розкриттю злочину.

Отже, необхідно обґрунтовувати, у чому полягає суспільний інтерес.

Права інших осіб

Наступна підстава для відмови — умови угоди порушують права, свободи чи інтереси сторін або інших осіб. Важко сказати, як умови угоди можуть порушувати права ініціаторів її укладення. Однак іноді суди відмовляють у затвердженні угоди, оскільки її умови порушують права інших осіб.

Наприклад, ухвалою від 15.02.2017 (справа №761/1880/17) суддя відмовив у затвердженні угоди про визнання винуватості між обвинуваченим за пособництво у фіктивному підприємництві та підробленні документів, вчиненим за попередньою змовою групою осіб (ч.5 ст.27, ч.2 ст.28, ч.2 ст.205, ч.2 ст.205¹ КК), та прокурором.

Законник мотивував своє рішення тим, що обвинувачений скоював злочини в співучасті з іншою особою, анкетні дані якої зазначені в обвинувальному акті. А це може порушувати її права. У разі ухвалення вироку співучасник міг бути визнаний винним без судового розгляду справи щодо нього. Він не міг довести свою невинуватість під час судового розгляду, адже не був стороною угоди. Схожу позицію висловив і суддя Дніпровського районного суду м.Києва в ухвалі від 20.04.2017.

Така логіка видається хибною, бо жоден доказ не має наперед установленої сили. Постановлення вироку на підставі угоди після обвинувачення в скоєнні злочину за попередньою змовою не утворить преюдиціального рішення для інших співучасників. Адже ст.94 КПК встановлює принцип вільної оцінки доказів судом.

Таку позицію підтримує і Верховний Суд України. У постанові від 3.03.2016 (справа №5-347кс15) він зазначив, що преюдиція стосовно винуватості в скоєнні злочину не лише входить у колізію з нормами КПК щодо вільної оцінки доказів, а й суперечить передбаченим ст.7 цього кодексу загальним засадам кримінального провадження, зокрема верховенству права, законності, презумпції невинуватості та забезпеченню доведеності вини.

Отже, слід формулювати обвинувачення так, щоб виключити посилання на інших осіб. А якщо злочин скоєно в співучасті, необхідно доводити суду, що права інших осіб не порушуються, оскільки вирок не зможе бути використаний як доказ проти співучасників в іншому провадженні.

Добровільно та в межах можливого

Також суд управі відмовити, якщо існують обґрунтовані підстави вважати, що укладення угоди не було добровільним або сторони не примирилися.

Угода з прокурором чи потерпілим передбачає визнання обвинуваченим вини. Ніхто не може визнати свою вину проти власної волі. Так само прокурор чи потерпілий може до затвердження угоди змінити свою позицію. Зазвичай про це суддя дізнається в процесі розгляду.

Ризики зміни позицій сторін зберігаються до самого її затвердження судом. Якщо укладенню угоди передує тиск із боку іншої сторони, ризики відмови збільшуються. Тому всі домовленості щодо укладення угоди мають бути добровільними.

Крім того, підставою для відмови є очевидна нездатність виконання обвинуваченим узятих на себе зобов’язань. Якщо він не може виконати такі зобов’язання, то не вправі й скористатися преференціями.

Так, Солом’янський районний суд м.Києва ухвалою від 8.02.2017 відмовив у затвердженні угоди, оскільки обвинувачений у співучасті в підробленні документів (ч.5 ст.27, чч.1, 4 ст.358 КК) перетнув державний кордон України. За таких обставин він не зможе виконати зобов’язання у вигляді сплати штрафу.

Аналогічний випадок. Солом’янський районний суд ухвалою від 9.11.2016 відмовив у затвердженні угоди, оскільки обвинувачений у співучасті у фіктивному підприємництві (ч.5 ст.27, ч.1 ст.205 КК) тривалий час ніде не працював, що викликало сумнів у його спроможності сплатити штраф у розмірі 8500 грн.

Тому в угоді про визнання винуватості чи про примирення мають бути прописані тільки ті зобов’язання, які обвинувачений вже виконав або реально здатен виконати після затвердження документа судом.

Чітко та конкретно

Ще одна причина — відсутні фактичні підстави для визнання винуватості. Якщо обвинувачення є неконкретним, суд має право відмовити в затвердженні угоди. Іноді з обвинувального акта незрозуміло, у чому конкретно обвинувачується особа, за які саме дії чи бездіяльність, у чому вони полягають.

Так, Печерський районний суд м.Києва ухвалою від 19.07.2017 відмовив у затвердженні угоди. Особу обвинувачували в посяганні на територіальну цілісність і недоторканність України, вчиненому за попередньою змовою групою осіб (ч.2 ст.110 КК). Суддя мотивував рішення тим, що в угоді не зазначено конкретних дій, які були скоєні обвинуваченим і становили об’єктивну сторону злочину, відповідальність за який передбачено ч.2 ст.110 КК. Слідчий, прокурор обмежилися загальними фразами. Крім того, згідно з пред’явленим обвинуваченням особа належала до злочинної групи, однак її ролі та конкретних функцій в обвинувальному акті не зазначено.

Отже, обвинувальний акт має чітко відповідати на запитання: у чому обвинувачується особа, які конкретно дії є злочинним, у чому вони полягають, коли та за яких обставин були скоєні?

Суд затвердить угоду про визнання винуватості чи про примирення, якщо вона буде відповідати всім вимогам КПК. Не варто гратися в укладення угоди, якщо обвинувачення й сама угода виписані недосконало. Адже в разі відмови суду всі сторони несуть ризики: обвинувачений та потерпілий стануть заручниками тривалої судової тяганини, а для прокурора є велика ймовірність отримати виправдувальний вирок через неякісно підготовлені документи.